Сьогодні ми починаємо читати останню книгу Мойсея й останню книгу Тори — Повторення Закону. Її назва на івриті — «Дварім», тобто «слова». Як і зазвичай, назву книгу отримує за першими словами: «Еле га-дварім» («Ось слова…»).
Книга Повторення Закону поділена на 34 канонічні розділи та 11 тижневих розділів. Перший тижневий розділ також має назву «Дварім».
Оповідь глави «Дварім» починається за 37 днів до смерті Мойсея, у сороковий рік після виходу євреїв із Єгипту, у перший день одинадцятого місяця (швата). Повторення Закону — тобто «друге виголошення Закону» — є прощальною промовою Мойсея до синів Ізраїлю. На відміну від інших книг Тори, у «Дварім» розповідь ведеться від першої особи — від імені самого Мойсея.
Деякі дослідники вважають, що книга Повторення Закону є збіркою проповідей Мойсея, виголошених у різні роки, адже в ній часто згадуються події мандрів пустелею як теперішні, а не минулі.
Глава починається словами Мойсея, зверненими до ізраїльтян у землі Моава, на схід від Йордану. Мойсей переказує події, що сталися з народом протягом сорока років їхніх мандрів у пустелі.
Одним із перших фактів, які він згадує, є значне зростання чисельності ізраїльського народу. За роки подорожей пустелею народ так розмножився, що Мойсей уже не міг керувати ним сам. Тому, за порадою свого тестя, він поставив над народом сімдесят старійшин — для допомоги й розв’язання спірних питань.
Мойсей пригадує, як через два роки після отримання Закону на Сінаї євреї вже мали увійти до землі обітованої. Але страх і невпевненість зупинили їх, а потім змусили відступити, хоча розвідники підтвердили, що ця земля справді «тече молоком і медом».
До речі, варто звернути увагу: вина розвідників була не лише в тому, що вони вселили страх у серця ізраїльтян, описуючи велетнів, які жили в тій землі, а й у тому, що звіт свій вони подали не лідерам, які їх послали, а відразу всьому народові. Саме так їм удалося посіяти страх у серцях усіх ізраїльтян. Цікаво, як би все склалося, якби вони спочатку порадилися зі старійшинами й послухали Мойсея, який закликав «не боятися й не тремтіти»? На жаль, ми цього вже не дізнаємось…
Після того як Господь розгнівався на ізраїльтян і не впустив їх до Ханаану через їхній страх і недовіру, народ глибоко засмутився й розкаявся. Але їхнє каяття було своєрідним — вони вирішили здобути землю власними силами, без Господа. У результаті їхні втрати були значно більшими, ніж хто міг уявити. Це яскравий приклад для нас, як не слід каятися. Служити Господу, слухати Його й навіть каятися потрібно на Його умовах, а не за власними уявленнями про справедливість.
З цього моменту починається сорокарічна мандрівка синів Ізраїлю пустелею. Вони пішли до гори Сеїр, де жили нащадки Ісава. Господь застеріг їх не воювати з ними, бо це їхні брати, і землю ту Він віддав їм у спадок.
Едомітяни — сини Ісава — були одним із трьох народів, з якими Господь заборонив ізраїльтянам воювати. Другим народом були моавитяни — нащадки Лота, які отримали свою землю (Ар) у спадок від Господа. До речі, прапрабабуся царя Давида, Руф, була моавитянкою.
Третім народом, із яким ізраїльтяни не мали воювати, були аммонітяни — також нащадки Лота. Із них пізніше походила одна з дружин Соломона, мати його сина Ровоама.
Війну ізраїльтяни могли починати лише з амореями — одним із семи ханаанських народів, яких потрібно було вигнати з обітованої землі.
Протягом наступних 38 років покоління ізраїльтян, що відмовилося ввійти до Ханаану, вимерло. Символічним став перехід через потік Арнон — його перейшло лише нове покоління, готове увійти до землі обітованої.
Далі Мойсей переказує битви з амореями та з народом васанським, яких Господь віддав у руки Ізраїлю. Після цих перемог народ підійшов до Моава, готовий перейти Йордан і здобути Єрихон.
ГАФТАРА до цієї тижневої глави читається з книги пророка Ісаї. Цей уривок читають у шабат перед Тіша беАв, оскільки видіння Ісаї стосується зруйнування Єрусалима й Храму.
Коли Ісая записав своє видіння, воно все ще стосувалося майбутніх подій, і в ізраїльтян був шанс покаятися й уникнути трагедії. Проте вони не скористалися цим шансом — і катастрофа сталася.
Сьогодні цей уривок із Гафтари читають наспівом під ту саму скорботну мелодію, що й Мегілат Ейха (Плач Єремії), написаний очевидцем тих подій.
НОВИЙ ЗАПОВІТ приділяє багато уваги стану людського серця. Іван пише про те, як важливо нам, гілкам, перебувати на істинній Лозі, не відділяючись від неї ні словом, ні ділом.
Книга Діянь описує покаяння рава Шауля, більш відомого нам як апостола Павла. Він пережив справжню тшуву — повне навернення, зміну життя та відносин із Господом і Спасителем.
А Послання до Євреїв дає нам, віруючим XXI століття, можливість порівняти себе з ізраїльським народом, який стояв перед вибором: страх чи Господь. Ми знаємо, який вибір зробили вони тоді. А який робимо ми сьогодні?
Не варто думати: «от якби ми були на їхньому місці…». Люди переважно однакові. Але щоб перемагати спокуси й гідно проходити випробування, ми маємо міцно триматися за Месію, який дарує справжнє спасіння та справжній спокій.
Сьогодні ми починаємо читати останню книгу Мойсея й останню книгу Тори — Повторення Закону. Її назва на івриті — «Дварім», тобто «слова». Як і зазвичай, назву книгу отримує за першими словами: «Еле га-дварім» («Ось слова…»).
Книга Повторення Закону поділена на 34 канонічні розділи та 11 тижневих розділів. Перший тижневий розділ також має назву «Дварім».
Оповідь глави «Дварім» починається за 37 днів до смерті Мойсея, у сороковий рік після виходу євреїв із Єгипту, у перший день одинадцятого місяця (швата). Повторення Закону — тобто «друге виголошення Закону» — є прощальною промовою Мойсея до синів Ізраїлю. На відміну від інших книг Тори, у «Дварім» розповідь ведеться від першої особи — від імені самого Мойсея.
Деякі дослідники вважають, що книга Повторення Закону є збіркою проповідей Мойсея, виголошених у різні роки, адже в ній часто згадуються події мандрів пустелею як теперішні, а не минулі.
Глава починається словами Мойсея, зверненими до ізраїльтян у землі Моава, на схід від Йордану. Мойсей переказує події, що сталися з народом протягом сорока років їхніх мандрів у пустелі.
Одним із перших фактів, які він згадує, є значне зростання чисельності ізраїльського народу. За роки подорожей пустелею народ так розмножився, що Мойсей уже не міг керувати ним сам. Тому, за порадою свого тестя, він поставив над народом сімдесят старійшин — для допомоги й розв’язання спірних питань.
Мойсей пригадує, як через два роки після отримання Закону на Сінаї євреї вже мали увійти до землі обітованої. Але страх і невпевненість зупинили їх, а потім змусили відступити, хоча розвідники підтвердили, що ця земля справді «тече молоком і медом».
До речі, варто звернути увагу: вина розвідників була не лише в тому, що вони вселили страх у серця ізраїльтян, описуючи велетнів, які жили в тій землі, а й у тому, що звіт свій вони подали не лідерам, які їх послали, а відразу всьому народові. Саме так їм удалося посіяти страх у серцях усіх ізраїльтян. Цікаво, як би все склалося, якби вони спочатку порадилися зі старійшинами й послухали Мойсея, який закликав «не боятися й не тремтіти»? На жаль, ми цього вже не дізнаємось…
Після того як Господь розгнівався на ізраїльтян і не впустив їх до Ханаану через їхній страх і недовіру, народ глибоко засмутився й розкаявся. Але їхнє каяття було своєрідним — вони вирішили здобути землю власними силами, без Господа. У результаті їхні втрати були значно більшими, ніж хто міг уявити. Це яскравий приклад для нас, як не слід каятися. Служити Господу, слухати Його й навіть каятися потрібно на Його умовах, а не за власними уявленнями про справедливість.
З цього моменту починається сорокарічна мандрівка синів Ізраїлю пустелею. Вони пішли до гори Сеїр, де жили нащадки Ісава. Господь застеріг їх не воювати з ними, бо це їхні брати, і землю ту Він віддав їм у спадок.
Едомітяни — сини Ісава — були одним із трьох народів, з якими Господь заборонив ізраїльтянам воювати. Другим народом були моавитяни — нащадки Лота, які отримали свою землю (Ар) у спадок від Господа. До речі, прапрабабуся царя Давида, Руф, була моавитянкою.
Третім народом, із яким ізраїльтяни не мали воювати, були аммонітяни — також нащадки Лота. Із них пізніше походила одна з дружин Соломона, мати його сина Ровоама.
Війну ізраїльтяни могли починати лише з амореями — одним із семи ханаанських народів, яких потрібно було вигнати з обітованої землі.
Протягом наступних 38 років покоління ізраїльтян, що відмовилося ввійти до Ханаану, вимерло. Символічним став перехід через потік Арнон — його перейшло лише нове покоління, готове увійти до землі обітованої.
Далі Мойсей переказує битви з амореями та з народом васанським, яких Господь віддав у руки Ізраїлю. Після цих перемог народ підійшов до Моава, готовий перейти Йордан і здобути Єрихон.
ГАФТАРА до цієї тижневої глави читається з книги пророка Ісаї. Цей уривок читають у шабат перед Тіша беАв, оскільки видіння Ісаї стосується зруйнування Єрусалима й Храму.
Коли Ісая записав своє видіння, воно все ще стосувалося майбутніх подій, і в ізраїльтян був шанс покаятися й уникнути трагедії. Проте вони не скористалися цим шансом — і катастрофа сталася.
Сьогодні цей уривок із Гафтари читають наспівом під ту саму скорботну мелодію, що й Мегілат Ейха (Плач Єремії), написаний очевидцем тих подій.
НОВИЙ ЗАПОВІТ приділяє багато уваги стану людського серця. Іван пише про те, як важливо нам, гілкам, перебувати на істинній Лозі, не відділяючись від неї ні словом, ні ділом.
Книга Діянь описує покаяння рава Шауля, більш відомого нам як апостола Павла. Він пережив справжню тшуву — повне навернення, зміну життя та відносин із Господом і Спасителем.
А Послання до Євреїв дає нам, віруючим XXI століття, можливість порівняти себе з ізраїльським народом, який стояв перед вибором: страх чи Господь. Ми знаємо, який вибір зробили вони тоді. А який робимо ми сьогодні?
Не варто думати: «от якби ми були на їхньому місці…». Люди переважно однакові. Але щоб перемагати спокуси й гідно проходити випробування, ми маємо міцно триматися за Месію, який дарує справжнє спасіння та справжній спокій.
