Сьогоднішня тижнева глава починає свою розповідь з восьмого (шмині) дня після семи днів посвячення (ємей хамілуїм) скинії. У цей день був початок місяця нісан (рош ходеш нісан), і Мойсей наказав Аарону та його синам принести жертви самостійно — вперше в історії єврейського народу. Таким чином, священики офіційно взяли на себе виконання служіння свого сану.
До речі, за єврейською традицією вважається, що ті старійшини, які згадуються в цій главі, стали основою синедріону — вищого суду Ізраїлю, що складався з 70 старійшин.
Аарон особисто мав принести жертви за свій гріх і за весь народ, після чого мала явитися слава Божа всьому Ізраїлеві.
Народ зібрався, Аарон приніс жертви — але вогонь шхіни (слави Божої) так і не зійшов. Народ сильно занепокоївся, зрозумівши, що гріх створення золотого тельця так швидко не прощається Господом-ревнивцем. Мойсей і Аарон разом увійшли до скинії, щоб благати за народ. І Господь почув їх, явив Свою славу і послав вогонь з неба на жертву.
Сини Аарона — Надав та Авігу — вважалися великими людьми після Мойсея й Аарона. Їх шанували навіть вище від тих 70 старійшин, які супроводжували Мойсея й Аарона на гору Сінай. Але їх спіткало лихо з їхньої ж вини, коли вони вирішили принести власну корбан (жертву) у Святому Святих скинії. Єврейська традиція пояснює, що вони дійшли висновку, ніби кеторет (куріння) є найсвятішим приношенням, а отже його треба приносити лише у Святому Святих. Потім вони вирішили, що до цього випадку можна застосувати закони жертвоприношення, дані для Судного дня (Йом-Кіпур), а оскільки на Йом-Кіпур куріння приноситься у Святому Святих, вони подумали, що правильно зробити це й зараз.
Але оскільки цей день жодним чином не був Йом-Кіпуром, Господь не прийняв їхньої жертви, вважаючи її чужим вогнем (еш зара). На них упав вогонь від Господа і спалив їх. Традиція стверджує, що вони згоріли зсередини і що їхні тіла зі Святого Святих виніс ангел.
Уявіть, яке горе пережив Аарон, побачивши двох своїх синів мертвими! Але ні він, ні інші його сини не мали права залишити скинію чи навіть оплакувати втрату, оскільки гріх Надава й Авігу був покараний безпосередньо Самим Господом. Це, мабуть, було найсильнішим випробуванням віри Аарона, але він гідно його витримав.
Цей випадок, напевно, надовго закарбувався в пам’яті ізраїльтян як нагадування про святість та унікальність їхнього Бога і Спасителя.
Також можливо, на відміну від традиційного тлумачення, що Надав та Авігу не зовсім розуміли, що робили, бо були нетверезими. Цей висновок можна зробити з того, що відразу після їхнього похорону Господь дав заповідь Аарону та священикам не пити вина при вході до скинії, щоб не померти.
У цій же главі Господь дає Мойсею та Аарону закони кашруту, тобто визначення тих видів тварин, які можна їсти, і тих, які не можна.
Коротко ці закони можна описати так: чистими тваринами, тобто такими, що можна їсти, вважалися ссавці, які, по-перше, мають роздвоєне копито, а по-друге, жують жуйку. Вираз «жувати жуйку» означає, що в тварини їжа повертається зі шлунка до рота для повторного пережовування. Такі тварини називаються маале гейра (жуйні). До них належать корови, вівці та кози, але не належать верблюди, осли та інші, які мають лише одну з цих ознак.
До чистих (кошерних) риб належать ті види, які мають і плавці, і луску: тунець, лосось, короп, тріска, скумбрія та форель. До нечистих (некашерних) належать, зокрема, сом, вугор, акула тощо.
Усі інші види тварин (окрім особливо зазначених) вважаються нечистими.
Багато дослідників та богословів уже не одне століття задаються питанням, навіщо Господу потрібно було давати такі докладні та часто не зовсім зрозумілі закони харчування і кашруту. Чому не можна було дозволити євреям їсти все, що їм заманеться, або принаймні все, що вони знайдуть у пустелі? Існує безліч відповідей: і знання Господом хімічного складу нечистих тварин та його шкідливого впливу на здоров’я людини, і символічні образи риб та тварин, які інші народи використовували у своїх ритуалах, що не мало відображатися в житті єврейського народу… Усі ці пояснення мають право на існування, але не варто забувати головного: Господь усюди повторює, що метою Його законів є відокремлення та освячення Його народу, щоб він відображав ті унікальні стосунки, які Господь дарував йому з Собою. «Бо Я — Господь, Бог ваш: освячуйтеся і будьте святі, бо Я святий» (Книга Левіт 11:44).
ГАФТАРА до цієї тижневої глави розповідає про трагедію, яка спіткала Озу, сина Амінадава, що вирішив допомогти Ковчегу Заповіту, не давши йому впасти з колісниці. Оза простягнув руку, щоб підтримати Ковчег — і відразу впав мертвим. Ця історія знову і знову навчає нас, що служіння Господу слід здійснювати за Його законами, а не за нашими, навіть найкращими, намірами й бажаннями.
У НОВОМУ ЗАПОВІТІ ми, по-перше, читаємо про роль Месії Йешуа (Ісуса Христа) як нашого Первосвященника (Коген Гадоль), який отримав цю владу від Самого Господа.
По-друге, НОВИЙ ЗАПОВІТ розставляє на свої місця такі поняття, як кошерність і віра. Ісус на власному прикладі показує, у яких випадках слід дотримуватись букви закону, а в яких — не забувати про його дух.
Також у НОВОМУ ЗАПОВІТІ ми бачимо прояв «радикальної святості» Святого Духа. Ні в минулому, ні в теперішньому, ні в майбутньому Господь не терпить обману та зневаги в служінні Йому. У Книзі Дій ми бачимо це на прикладі Ананії та Сапфіри
Сьогоднішня тижнева глава починає свою розповідь з восьмого (шмині) дня після семи днів посвячення (ємей хамілуїм) скинії. У цей день був початок місяця нісан (рош ходеш нісан), і Мойсей наказав Аарону та його синам принести жертви самостійно — вперше в історії єврейського народу. Таким чином, священики офіційно взяли на себе виконання служіння свого сану.
До речі, за єврейською традицією вважається, що ті старійшини, які згадуються в цій главі, стали основою синедріону — вищого суду Ізраїлю, що складався з 70 старійшин.
Аарон особисто мав принести жертви за свій гріх і за весь народ, після чого мала явитися слава Божа всьому Ізраїлеві.
Народ зібрався, Аарон приніс жертви — але вогонь шхіни (слави Божої) так і не зійшов. Народ сильно занепокоївся, зрозумівши, що гріх створення золотого тельця так швидко не прощається Господом-ревнивцем. Мойсей і Аарон разом увійшли до скинії, щоб благати за народ. І Господь почув їх, явив Свою славу і послав вогонь з неба на жертву.
Сини Аарона — Надав та Авігу — вважалися великими людьми після Мойсея й Аарона. Їх шанували навіть вище від тих 70 старійшин, які супроводжували Мойсея й Аарона на гору Сінай. Але їх спіткало лихо з їхньої ж вини, коли вони вирішили принести власну корбан (жертву) у Святому Святих скинії. Єврейська традиція пояснює, що вони дійшли висновку, ніби кеторет (куріння) є найсвятішим приношенням, а отже його треба приносити лише у Святому Святих. Потім вони вирішили, що до цього випадку можна застосувати закони жертвоприношення, дані для Судного дня (Йом-Кіпур), а оскільки на Йом-Кіпур куріння приноситься у Святому Святих, вони подумали, що правильно зробити це й зараз.
Але оскільки цей день жодним чином не був Йом-Кіпуром, Господь не прийняв їхньої жертви, вважаючи її чужим вогнем (еш зара). На них упав вогонь від Господа і спалив їх. Традиція стверджує, що вони згоріли зсередини і що їхні тіла зі Святого Святих виніс ангел.
Уявіть, яке горе пережив Аарон, побачивши двох своїх синів мертвими! Але ні він, ні інші його сини не мали права залишити скинію чи навіть оплакувати втрату, оскільки гріх Надава й Авігу був покараний безпосередньо Самим Господом. Це, мабуть, було найсильнішим випробуванням віри Аарона, але він гідно його витримав.
Цей випадок, напевно, надовго закарбувався в пам’яті ізраїльтян як нагадування про святість та унікальність їхнього Бога і Спасителя.
Також можливо, на відміну від традиційного тлумачення, що Надав та Авігу не зовсім розуміли, що робили, бо були нетверезими. Цей висновок можна зробити з того, що відразу після їхнього похорону Господь дав заповідь Аарону та священикам не пити вина при вході до скинії, щоб не померти.
У цій же главі Господь дає Мойсею та Аарону закони кашруту, тобто визначення тих видів тварин, які можна їсти, і тих, які не можна.
Коротко ці закони можна описати так: чистими тваринами, тобто такими, що можна їсти, вважалися ссавці, які, по-перше, мають роздвоєне копито, а по-друге, жують жуйку. Вираз «жувати жуйку» означає, що в тварини їжа повертається зі шлунка до рота для повторного пережовування. Такі тварини називаються маале гейра (жуйні). До них належать корови, вівці та кози, але не належать верблюди, осли та інші, які мають лише одну з цих ознак.
До чистих (кошерних) риб належать ті види, які мають і плавці, і луску: тунець, лосось, короп, тріска, скумбрія та форель. До нечистих (некашерних) належать, зокрема, сом, вугор, акула тощо.
Усі інші види тварин (окрім особливо зазначених) вважаються нечистими.
Багато дослідників та богословів уже не одне століття задаються питанням, навіщо Господу потрібно було давати такі докладні та часто не зовсім зрозумілі закони харчування і кашруту. Чому не можна було дозволити євреям їсти все, що їм заманеться, або принаймні все, що вони знайдуть у пустелі? Існує безліч відповідей: і знання Господом хімічного складу нечистих тварин та його шкідливого впливу на здоров’я людини, і символічні образи риб та тварин, які інші народи використовували у своїх ритуалах, що не мало відображатися в житті єврейського народу… Усі ці пояснення мають право на існування, але не варто забувати головного: Господь усюди повторює, що метою Його законів є відокремлення та освячення Його народу, щоб він відображав ті унікальні стосунки, які Господь дарував йому з Собою. «Бо Я — Господь, Бог ваш: освячуйтеся і будьте святі, бо Я святий» (Книга Левіт 11:44).
ГАФТАРА до цієї тижневої глави розповідає про трагедію, яка спіткала Озу, сина Амінадава, що вирішив допомогти Ковчегу Заповіту, не давши йому впасти з колісниці. Оза простягнув руку, щоб підтримати Ковчег — і відразу впав мертвим. Ця історія знову і знову навчає нас, що служіння Господу слід здійснювати за Його законами, а не за нашими, навіть найкращими, намірами й бажаннями.
У НОВОМУ ЗАПОВІТІ ми, по-перше, читаємо про роль Месії Йешуа (Ісуса Христа) як нашого Первосвященника (Коген Гадоль), який отримав цю владу від Самого Господа.
По-друге, НОВИЙ ЗАПОВІТ розставляє на свої місця такі поняття, як кошерність і віра. Ісус на власному прикладі показує, у яких випадках слід дотримуватись букви закону, а в яких — не забувати про його дух.
Також у НОВОМУ ЗАПОВІТІ ми бачимо прояв «радикальної святості» Святого Духа. Ні в минулому, ні в теперішньому, ні в майбутньому Господь не терпить обману та зневаги в служінні Йому. У Книзі Дій ми бачимо це на прикладі Ананії та Сапфіри
