Це — остання, десята, тижнева глава Книги Чисел. У ній Моісей перераховує всі етапи шляху ізраїльтян від їхнього виходу з Єгипту до самого краю землі обітованої.
За цей час Ізраїль 42 рази ставав станом у різних місцях. Якщо порахувати кількість цих станів і роки мандрівки по пустелі, можна зробити висновок, що ізраїльтяни змінювали стан приблизно раз на два роки.
Протягом усього цього часу Господь являв Ізраїлю величезний хесед — милість. Люди харчувалися манною, що падала з неба, пили воду зі скелі, не страждали ні від диких тварин, ні від ворогів і були оточені шхиною слави Божої протягом усього шляху.
Далі в главі описуються межі землі, яку дає їм Бог. Зверніть увагу, що ці межі не збігаються з історичними поселеннями Ізраїлю, а це означає, що Ізраїль ще не володіє своєю землею повністю. Деякі частини зараз належать Лівану та Сирії (на півночі), причому Ізраїлю вони не належали навіть за часів правління Соломона. Цей момент дуже важливий хоча б тому, що спростовує теорію заміщення, яка стверджує, що Церква замінила собою Ізраїль, адже обітована земля була дана йому ще в давнину. Ні, це обітництво ще не здійснилося, і це зайвий раз доводить, що Бог не замінив Свій народ іншим.
Далі глава перераховує арей міклат — міста-притулки. Це дуже цікава концепція, придумана Господом спеціально для тих, хто вчинив ненавмисне вбивство. Три міста мали бути встановлені на сході від Йордану і три — на заході, тобто на самій землі обітованій. У таке місто міг втекти ізраїльтянин, який вчинив ненавмисне вбивство, рятуючись від помсти родичів убитого.
Цей випадковий вбивця мав залишатися в місті-притулку доти, доки не помре коген гадоль, і тільки тоді міг повертатися додому. Мідраші розповідають різні історії про те, з яким нетерпінням тимчасові жителі цих міст кожного разу чекали смерті чергового первосвященника! Цікава аналогія — ми також отримуємо спокутування своїх гріхів лише смертю Найвеличнішого Первосвященника — Йешуа (Ісуса).
Не отримавши земельних наділів, левити тим не менш отримали 48 міст, у число яких входило й 6 міст-притулків. Кожне з цих міст левитів мало мати великий відкритий простір навколо себе. Якщо левити не несли служіння в мишкaні (скинії), а пізніше у Храмі, вони мали навчати народ Торі та богобоязливих шляхів. Таким чином Бог поселив учителів Тори по всій території майбутнього Ізраїлю. Мідраші говорять, що незабаром усі 48 міст левитів перетворилися на міста-притулки і тому служили центрами тшуви — повернення до Бога та навчання в Ізраїлі.
Закінчується ця тижнева глава розповіддю про дочок Салпаада, які діяли за законом і вийшли заміж за людей зі свого коліна, так що їхній удел залишився в їхньому ж коліні. Цей закон діяв тимчасово, під час первісного розподілу земельних наділів між шватим — колінами Ізраїлю.
«ХАЗАК ХАЗАК ВЕНІТХАЗЕК», — говоримо ми, закінчуючи читання чергової книги Тори.
У ці три тижні скорботи ми продовжуємо читати ГАФТАРУ обвинувачення. Тут Єремія обвинувачує Ізраїль у небажанні повернутися до Господа. Він пророкує, що полони не уникнути.
У НОВОМУ ЗАПОВІТІ багато говориться про гординю і духовне ідолопоклонство, таке небезпечне для нас. Дружба з світом несе в собі ворожнечу проти Бога. А смиряючись перед Ним, ми возвеличуємо Його і даємо Йому можливість возвеличити нас. Так і Ізраїль мав зав’язувати дружбу лише з Господом і ні в якому разі не з оточуючими народами. Лише покладаючись на Господа, вони змогли пройти весь шлях довжиною у 40 років і знову наблизитися до землі обітованої, яка здавалася вже ніколи не буде їм доступна.
Це — остання, десята, тижнева глава Книги Чисел. У ній Моісей перераховує всі етапи шляху ізраїльтян від їхнього виходу з Єгипту до самого краю землі обітованої.
За цей час Ізраїль 42 рази ставав станом у різних місцях. Якщо порахувати кількість цих станів і роки мандрівки по пустелі, можна зробити висновок, що ізраїльтяни змінювали стан приблизно раз на два роки.
Протягом усього цього часу Господь являв Ізраїлю величезний хесед — милість. Люди харчувалися манною, що падала з неба, пили воду зі скелі, не страждали ні від диких тварин, ні від ворогів і були оточені шхиною слави Божої протягом усього шляху.
Далі в главі описуються межі землі, яку дає їм Бог. Зверніть увагу, що ці межі не збігаються з історичними поселеннями Ізраїлю, а це означає, що Ізраїль ще не володіє своєю землею повністю. Деякі частини зараз належать Лівану та Сирії (на півночі), причому Ізраїлю вони не належали навіть за часів правління Соломона. Цей момент дуже важливий хоча б тому, що спростовує теорію заміщення, яка стверджує, що Церква замінила собою Ізраїль, адже обітована земля була дана йому ще в давнину. Ні, це обітництво ще не здійснилося, і це зайвий раз доводить, що Бог не замінив Свій народ іншим.
Далі глава перераховує арей міклат — міста-притулки. Це дуже цікава концепція, придумана Господом спеціально для тих, хто вчинив ненавмисне вбивство. Три міста мали бути встановлені на сході від Йордану і три — на заході, тобто на самій землі обітованій. У таке місто міг втекти ізраїльтянин, який вчинив ненавмисне вбивство, рятуючись від помсти родичів убитого.
Цей випадковий вбивця мав залишатися в місті-притулку доти, доки не помре коген гадоль, і тільки тоді міг повертатися додому. Мідраші розповідають різні історії про те, з яким нетерпінням тимчасові жителі цих міст кожного разу чекали смерті чергового первосвященника! Цікава аналогія — ми також отримуємо спокутування своїх гріхів лише смертю Найвеличнішого Первосвященника — Йешуа (Ісуса).
Не отримавши земельних наділів, левити тим не менш отримали 48 міст, у число яких входило й 6 міст-притулків. Кожне з цих міст левитів мало мати великий відкритий простір навколо себе. Якщо левити не несли служіння в мишкaні (скинії), а пізніше у Храмі, вони мали навчати народ Торі та богобоязливих шляхів. Таким чином Бог поселив учителів Тори по всій території майбутнього Ізраїлю. Мідраші говорять, що незабаром усі 48 міст левитів перетворилися на міста-притулки і тому служили центрами тшуви — повернення до Бога та навчання в Ізраїлі.
Закінчується ця тижнева глава розповіддю про дочок Салпаада, які діяли за законом і вийшли заміж за людей зі свого коліна, так що їхній удел залишився в їхньому ж коліні. Цей закон діяв тимчасово, під час первісного розподілу земельних наділів між шватим — колінами Ізраїлю.
«ХАЗАК ХАЗАК ВЕНІТХАЗЕК», — говоримо ми, закінчуючи читання чергової книги Тори.
У ці три тижні скорботи ми продовжуємо читати ГАФТАРУ обвинувачення. Тут Єремія обвинувачує Ізраїль у небажанні повернутися до Господа. Він пророкує, що полони не уникнути.
У НОВОМУ ЗАПОВІТІ багато говориться про гординю і духовне ідолопоклонство, таке небезпечне для нас. Дружба з світом несе в собі ворожнечу проти Бога. А смиряючись перед Ним, ми возвеличуємо Його і даємо Йому можливість возвеличити нас. Так і Ізраїль мав зав’язувати дружбу лише з Господом і ні в якому разі не з оточуючими народами. Лише покладаючись на Господа, вони змогли пройти весь шлях довжиною у 40 років і знову наблизитися до землі обітованої, яка здавалася вже ніколи не буде їм доступна.
