В одного з жахастиків із серії «Щелепи» був дуже відомий слоган: «Якраз тоді, коли ви подумали, що у воду повертатися безпечно…», який став розхожим поп-культурним мемом — в сенсі, що варто тобі подумати, що всі проблеми позаду, як раптово виникає нова небезпека чи неприємність. Пані та панове, зустрічайте Grief tech (технології скорботи) — цифрові сервіси на базі штучного інтелекту, що дозволяють «спілкуватися» з померлими друзями та близькими.
Темі Grief tech була присвячена нещодавня стаття на єврейському дайджест-порталі Mosaic.1 Судячи з усього, вже зараз або в найближчому майбутньому з’явиться можливість «спілкуватися» з померлими родичами, які ще за життя заздалегідь записали відповіді на питання, які можна поставити їм після смерті.
Я сумую за своїми близькими, які пішли з життя, але я не маю жодного бажання намагатися з ними поговорити. Адже насправді це були б не вони.
Авторка статті в Mosaic не просто вважає технології скорботи нерозумними, а й фактично називає їх нечестивими. Вона пояснює: «По-перше, усвідомлення штучності неминуче отруює будь-яку розмову зі згенерованим ШІ персонажем, який не втомлюється, не відчуває спраги й не хворіє… По-друге, люди мають свободу волі — на відміну від ШІ — зокрема свободу відмовитися від розмови; взаємодія ж із створеною ШІ копією близької людини створює відчуття недоречного контролю над цією людиною.
З іншого боку, в Музеї єврейської спадщини — музеї Голокосту в Нью-Йорку — з січня 2025 року діє експозиція під назвою «Історії тих, хто вижив: інтерактивний діалог». Її відвідувачі можуть «поговорити» з десятьма людьми, що пережили Голокост, які заздалегідь записали свої свідчення. «Завдяки технологіям ШІ ці записи дозволяють героям експозиції "чути" питання відвідувачів та "відповідати" на них, створюючи ілюзію живого спілкування».2
Однак існує різниця між використанням такого роду ШІ в освітніх цілях та спробами зберегти реальні стосунки після смерті. Я пам’ятаю щось подібне в Центрі Картера в Атланті, штат Джорджія, ще до появи ШІ. Можна було ставити заздалегідь підготовлені питання та вибирати один із трьох варіантів відповіді. Після цього включалося відео, в якому президент Джиммі Картер пояснював, чому обрана відповідь була правильною чи неправильною. Це був корисний навчальний досвід.
Мабуть, найвідомішим спіритичним сеансом усіх часів є той, про який розповідається в Біблії.
Але прагнення й надалі підтримувати зв’язок із нашими близькими, які пішли з життя, — це зовсім інше. І в цьому немає нічого нового. Спіритуалізм, одним із численних проявів якого були сеанси спілкування з духами, в XIX і на початку XX століть поширився багатьма країнами західного світу з неймовірною силою.3 Люди вірили, що можуть вступити в контакт з померлими і поговорити з ними. Різні розповіді про явища померлих досить поширені навіть в наш час.4
Найвідомішим спіритичним сеансом усіх часів, мабуть, є той, який описаний у Біблії у 1-й книзі Самуїла, розділ 28 (що також згадується у статті на Mosaic). Цар Саул звертається до померлого пророка Самуїла — не тому, що той був його близькою людиною, а щоб зрозуміти, куди дмуть політичні вітри. Коли ворожка з Ен-Дора, як вона названа в Біблії, викликає Самуїла з мертвих, пророк аж ніяк не вітає царя словами: «Привіт, Сауле, так радий знову тебе бачити». Натомість, якщо перефразувати, Самуїл дорікає Саулу: «Якого дідька ти мене потурбував?» Саул зізнається, що хоче отримати пораду від Самуїла, оскільки Бог відвернувся від нього. Відповідь Самуїла, по суті, така: «Бог уже сказав тобі, що станеться. І нічого хорошого на тебе не чекає, Сауле». Назвемо це «найгіршим спіритичним сеансом в історії».
Єврейська традиція, починаючи з Тори, негативно ставиться до спіритизму та спроб встановити зв'язок зі світом мертвих. Єврейський обряд шива5 визнає реальність смерті та необхідність пережити горе й осмислити втрату. ШІ технології скорботи, по суті, намагаються зробити бар'єр між світом живих та світом мертвих проникним — це свого роду спіритичний сеанс XXI століття, реалізований за допомогою технологій. Але повноцінним людським спілкуванням він бути не може. Та й як це взагалі можливо? ШІ-аватар не скаже: «Досить питань! Я хочу подрімати» (якщо тільки сама людина не записала ці фрази за життя). Він ніколи не скаже: «Я пишаюся тим, чого ти досяг після моєї смерті». Або: «Я розчарований тим, ким ти став». Або: «Ходімо кудись повечеряємо».
Спроби подолати смерть набувають найрізноманітніших форм, і ШІ-технології скорботи — лише одна з них. Хтось вдається до кріозаморозки, сподіваючись, що колись у майбутньому його вдасться оживити. Інші сподіваються, що зможуть «завантажити» свій мозок (свою свідомість?) у комп'ютер, навіть якщо їхні тіла розкладуться.
А що, коли ми приймемо смерть такою, якою вона є? Замість того, щоб боротися з даністю циклу людського життя — народженням, дорослішанням, згасанням і зрештою кінцем — чи не краще визнати цінність прожитого життя і того, що воно дало нам, хто живе сьогодні? Мені б дуже хотілося знову поговорити з моїм дідусем — тією людиною, хто в дитинстві вчив мене говорити благословення га-моці6 за обіднім столом. Хто водив мене до синагоги. І так, хто був категорично проти, коли я вирішив повірити в Ісуса.
Але чого мені точно не хочеться, то це «спілкуватися» — а точніше, вести односторонню розмову — з аватаром, згенерованим штучним інтелектом, заздалегідь запрограмованим на певні відповіді, нездатним виходити за межі ретельно заданих параметрів і нездатним поринути в реальність цього життя тут і зараз.
Буває різна «нереальність». Художній роман — це вигадка. Але найкращі твори літератури дозволяють нам поринути в інший світ і зробити його частиною свого досвіду, тому, дочитавши книгу, ми можемо чомусь навчитися, вирости як особистості. Така «нереальність» зрештою стає цілком реальною.
Але «технології скорботи» — це вигадка, в якій смерть маскується під життя. У підсумку вони не стають реальністю, лише міняють місцями життя і смерть. Вони не пропонують нам світ, у який можна увійти й завдяки якому можна розвиватися. Навпаки, вони підсовують нам ущербну реальність, що сама підкреслює свою штучність.
Смерть неминуча. Не знаю, як ви, але я віддаю перевагу реальному світу з усіма його радощами, стражданнями, нудьгою, хвилюваннями і, так, зі смертю — навіть моєю власною.
Коли люди йдуть з життя, це кінець чогось одного, але водночас і початок чогось іншого, що неможливо запакувати чи створити штучно. Цей початок, у якій би формі він не проявлявся, є реальним. Реальним, як дідусь, який не завжди тобою задоволений; реальним, як наші тіла, що поступово дряхліють; і реальним, як саме життя.
