Ісус прийшов не для того, щоб заснувати нову релігію. Його знаменита «таємна вечеря» була пасхальним седером — щорічною подією, в якій Він брав участь з дитинства (Луки 2:41–42). Але того року, святкуючи Песах зі Своїми учнями, Ісус зробив разючу заяву. І саме те, що Він сказав того вечора, є причиною, з якої у Нього досі є послідовники серед євреїв.
Коли Ісус узяв чашу вина після вечері,1 він сказав: «Ця чаша є новий завіт у крові Моїй, яка за вас проливається» (Луки 22:20). Звучить моторошно й дивно, але не забувайте, це Песах — і розмова про кров тут цілком доречна. Ми донині згадуємо, як ангел-губитель пройшов повз наші будинки, бо ми помазали одвірки кров'ю ягняти.
Але чому Ісус говорив про Свою кров? І головне, чому Він назвав себе частиною «нового завіту», якщо не збирався засновувати нову релігію? Відповідь, наче провідна нитка, проходить через весь Танах.
Що Бог згадав в Песах
Якщо ви знайомі з традиційною пасхальною агадою, ви пам'ятаєте момент, коли говориться, що Бог почув стогін народу Ізраїлю в Єгипті і згадав Свій завіт (Вихід 6:5).2
На початку історії Песаха є коротке повернення до поняття завіту, який Бог уклав з Авраамом, Ісаком та Яковом — пообіцявши землю та численне потомство, через яке благословення прийде до всіх народів світу. Біблія говорить про завіти як про угоди3, що пов'язують нас і Бога, і цей завіт не міг бути виконаний, поки ми залишалися рабами в Єгипті.
Тому Бог сказав Мойсеєві, що прийшов визволити Свій народ із рабства, додавши:
«І візьму вас Собі за народ і буду вам Богом, і ви побачите, що Я — Господь, Бог ваш, Котрий вивів вас з-під ярма єгипетського» (Вихід 6:7).
Ось чому, звільнивши нас із рабства, Бог дав нам закон — щоб затвердити наші стосунки, пояснивши, як нам жити в якості Його народу. Він пообіцяв благословення за послух і покарання за непослух (Повторення Закону 11:26–28). Це часто називають Синайським завітом. Ми колективно пообіцяли коритися (Вихід 24:7).
В якості кого бере нас Бог?
Але що означає, Бог бере нас Собі за народ? Чи не звучить це так, ніби ми якесь майно — залишаємось рабами, просто нас забирає собі інший господар? І що означає «знати, що Він Господь наш Бог»? Чи це не виглядає трохи авторитарним і застарілим — саме те, що багатьох відштовхує в «релігії»?
Та сама частина, де Бог закликає нас у відносини, які можуть здаватися некомфортно близькими.
Якщо дивитися на історію Песаха під таким кутом, можна насолоджуватися їжею, часом з сім'єю і радістю торжества звільнення від фараона — і при цьому «обходити» ту частину, де Бог закликає нас у відносини, які можуть здаватися некомфортно близькими (та накладають надто багато зобов'язань).
Але є й інший погляд. А що як «бути взятим» — не завжди погано? Подумайте про шлюб. На будь-якому весіллі священнослужитель або чиновник, який проводить одруження, запитує: «Чи береш ти цю жінку/цього чоловіка за дружину/чоловіка?» Коли двоє обіцяють «взяти» один одного, вони насправді обіцяють віддати себе.
Коли ви берете когось у якійсь якості, ви приймаєте на себе зобов'язання щодо цієї людини. Тобто у певній частині ви віддаєте себе.
Перебуваєте ви у шлюбі чи ні — ми всі присвячуємо себе тим, кого любимо. Ми віддаємо їм своє серце, час, ресурси. З Богом так само. Коли Він бере нас Собі за народ, Він віддає нам Себе — щоб ми знали Його, любили і покладалися на Нього.
Бог дуже хоче, щоб ми зрозуміли глибину цієї динаміки. Саме тому в Біблії Бог знову і знову нагадує, що Він вивів нас із рабства, годував нас, боровся за нас, любить нас і зберігає Свій завіт донині.
Якщо Бог такий відданий єврейському народу, здавалося б, це має надихати нас бути відданими Йому. І Біблія вказує, що часом так і було. Але шлях наш далекий від досконалості.
Починаючи з книги Вихід, увесь Танах є літописом «американських гірок» ізраїльської вірності — завзяте поклоніння змінюється бунтом. І зрештою бунт став переважати.
Це не тому, що ми євреї
Але будемо чесні — це притаманне не лише євреям. Це є загальнолюдська проблема, що виникла задовго до появи нашого народу.
Із самого початку люди не хотіли довіряти Богові бути «нашим Богом». Весь сенс історії про заборонений плід полягає у тому, що перші люди вважали за краще довіряти своєму розумінню добра і зла, а не Божому.
Може здаватися, що в цьому немає нічого такого вже й страшного. Але подивіться на світ — на ненависть, недовіру, розлад. Хіба це не результат того, що мільярди людей живуть кожен за власним уявленням про те, що є «правильно»?
Світ у суцільному безладі — але Бог не відмовився від нас.
Це не означає, що ніхто з нас не здатний на альтруїзм. Але справжній альтруїзм заснований на розумінні того, що дійсно є добром і чого потребують люди. І без Божого погляду на це як Творця ми далеко не завжди розуміємо все правильно. Тому навіть спроби допомогти, продиктовані добрими намірами, можуть у результаті завдати величезної шкоди іншим. Скільки революцій, започаткованих заради звільнення пригнічених, закінчувалися десятками тисяч загиблих, а їхні лідери ставали новими тиранами?
Світ у суцільному безладі — але Бог, як і раніше, не відмовився від нас. Він створив єврейський народ, щоб він був Його народом і зрештою приніс благословення від цього обрання усьому світу.
Обіцянка нового завіту
Через пророків Бог викривав нас — за невірність, за пошуки задоволення в чому завгодно, крім Нього, за невчинення милосердя та справедливості до інших, за порушення завіту. І наслідки для Ізраїлю, як бачимо, були важкими.
Але потім, як промінь світла у темряві, Бог пообіцяв відновити та оновити наші стосунки з Ним і укласти новий завіт:
«Ось надходять дні, — говорить Господь, — коли Я складу з домом Ізраїля і з домом Юди Нового Заповіта, — не такого Заповіта, якого Я уклав з батьками їхніми того дня, коли взяв їх за руку, щоб вивести з єгипетської землі; той заповіт Мій вони порушили, хоч Я залишався у спілці з ними, — говорить Господь. — Але ось Заповіт, котрого Я укладу з домом Ізраїлевим по тих днях, — говорить Господь, — укладу закон Мій у нутрощі їхні і на серцях їхніх напишу його, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом. І вже не будуть навчати один одного, брат — брата і говорити: "Пізнайте Господа", — бо всі самі будуть знати Мене, від малого до великого, — говорить Господь, — тому що Я прощу беззаконня їхні і гріхів їхніх уже не згадаю» (Єремія 31:31–34).
Новий завіт — це обіцянка прощення. Обіцянка, що ми пізнаємо Бога по-справжньому. І радість приналежності Йому буде настільки глибокою, що нам не потрібна буде складна система вказівок та заборон, щоб бути такими, якими Бог хоче бачити Свій народ.4
Саме про цей новий завіт говорив Ісус в той самий Песах — не про нову релігію, а про відновлення відносин з Богом, обіцяних ще Аврааму та Мойсею.
І знову про кров?
Чому ж заява Ісуса звучала так похмуро? Чому Він сказав новий завіт у Його крові?
Ісус розумів Свою месіанську роль, визначену ще в Ісаї 53:
«Усі ми блукали, як вівці, звернули кожний на стежку свою; і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас. Він зазнав тортур, але страждав самохіть. …як вівцю повели Його на смерть… На подвиг душі Своєї Він буде дивитися вдоволено; через пізнання Його Він, Праведник, Служник Мій, виправдає багатьох, і гріхи їхні понесе на Собі».
Як кров ягняти на дверях врятувала нас у той перший Песах, так Ісус запропонував Свою кров, щоб позбавити нас від наслідків нашого опору Богові.
Коли Ісус вигукнув: «Боже Мій, Боже Мій! Нащо Ти Мене покинув?» — Він переживав не тільки фізичний біль неймовірно жорстокої страти. У духовному розумінні Він переживав наслідки нашого відкидання Бога — абсолютну залишеність, повну ізоляцію від джерела любові, світла та життя. Саме від цього Він рятував нас, взявши це покарання на Себе.
Це була — і є — вражаюча любов: мужня, благодатна, повністю віддана. Саме тому багато людей, зокрема багато євреїв, йдуть за Ісусом і сьогодні.
Для роздумів
Уявіть, що Бог каже вам: «Я хочу зробити тебе Своєю людиною». Чи звучить вам це як щось хороше?
