Чому апостол Павло написав у Посланні до римлян 1:16, що євангеліє слід проповідувати «перше ж юдеєві, а потім гелленові» — тобто спочатку євреям, а потім уже язичникам?
Павло був юдеєм (євреєм, що глибоко вірив у Бога Ізраїлю і дотримувався Тори), народився в Тарсі Кілікійському й навчався в Єрусалимі у дуже авторитетного в народі законовчителя Гамаліїла. Проте Бог не покликав його бути апостолом (що буквально перекладається «посланцем») до своїх одноплемінників-євреїв. Бог доручив йому бути Своїм апостолом до язичників — завдання, яке, як він пізніше зізнався, спочатку було йому не до душі (див. Дії 22:17–21).
Однак той самий Павло, апостол до язичників, завжди розпочинав свою роботу в кожному новому місті з того, що спершу проповідував євангеліє своїм одноплемінникам-євреям. І саме Павло, апостол до язичників, написав, що євангеліє має бути проповідуване «перше ж юдеєві, а потім гелленові». Чому саме в такому порядку?
Дехто з нас може припустити, що він просто виявляв упередженість, зумовлену його великою любов’ю до свого єврейського народу. Він, безперечно, любив нас з такою пристрастю, з якою могла зрівнятися лише любов Мойсея і яку перевершувала лише любов Єшуа (Ісуса). І Мойсей, і Павло були готові бути викресленими з Божої книги життя (Вихід 32:32) і відлученими від Месії (Римлянам 9:3) заради нас, своїх співвітчизників. Звісно, те, на що були готові піти пророк і апостол, здійснив заради нас і заради всіх народів Месія. Але я не вірю, що заява Павла «перше ж юдеєві» зводилася до преференційного ставлення, мотивованого його любов’ю до своїх одноплемінників.
Я також не думаю, що він говорив лише про богословський пріоритет, у сенсі: «Спочатку дітям і спадкоємцям першої черги, а потім вже далеким родичам». Ні, Павло був місіонером і стратегом. У словах Павла міститься життєво важлива стратегія — якщо ми тільки готові її почути. Павло, апостол до народів, розумів Божий план щодо поширення євангелія по всьому світу. Він розумів ключову роль цього «юдейського» покликання в євангелізації народів. Тому Павло спочатку ніс євангеліє людям, яких Бог покликав бути посланцями, щоб ці посланці могли донести звістку всьому світу.
Якщо це покликання залишається чинним й донині (а Павло стверджує, що це так), то й необхідність нести євангеліє єврейському народу залишається актуальною й сьогодні. Логіка не може бути яснішою: нам, євреям, євангеліє має бути проповідуване в першу чергу, тому що ми не зможемо проголошувати євангеліє світу, доки не повіримо в нього самі. Але ми не зможемо повірити в євангеліє, доки не почуємо його. А почути євангеліє ми не зможемо, якщо хтось спочатку не принесе його нам. Можливо, найкращий спосіб завадити справі євангелізації всього світу — це не давати євангеліє нам, євреям...
Тож давайте надамо євангелізації євреїв того стратегічного пріоритету, який їй надавали Єшуа та апостоли; давайте молитися за спасіння Ізраїлю, як молився апостол Павло (Римлян 10:1); давайте збуджувати в нашому єврейському народі ревнощі (Римлян 11:11); давайте візьмемо на себе ту роль, яку Бог хоче, щоб ми зіграли в справі проповіді євангелія єврейському народу — й тоді ті з нас, хто увірує, нестимуть євангеліє всім, кого зустрінуть.
Саме для цього ми, євреї, були створені. Саме для цього ми, євреї, були покликані. Ми були обрані, щоб проголошувати.
