Коли наш літак приземлився в Дубаї, ми з дружиною думали, що це буде просто коротка проміжна зупинка. Але раптом ми опинилися наче в пастці — без дому, без знайомих і без запасного плану дій. А далі на шляху до життя нашої мрії нас чекав гак довжиною цілих чотири роки.
Виявляється, скитання пустелею — це не лише про наших предків. Вони дивом були визволені з Єгипту, але вдома вони при цьому відразу не опинилися. Їх звільнили — і відразу повели в пустелю. Вони ніби застрягли там між минулим і майбутнім.
Але, як я переконався на власному досвіді, саме пустеля часто стає місцем, де Бог здійснює Свою найважливішу роботу.
Застрягли в пустелі… буквально
На початку 2020 року ми з Карою, моєю дружиною, планували переїхати з Південної Африки до Ізраїлю. То була мрія, до якої ми йшли довгі роки. Ми були готові розпочати нову сторінку життя на землі нашого народу. Але, як і у мільйонів інших людей, наші плани зруйнувала пандемія COVID-19.
На той час, коли ми нарешті змогли вилетіти, світ дуже змінився. Локдауни, закриті кордони й зростаюча кількість невідомих змінних факторів перетворили будь-яку подорож на найскладніший квест. Але ми були сповнені рішучості. У грудні 2020 року ми спакували все своє життя в кілька валіз і вирушили в дорогу — лише для того, щоб застрягти на шляху.
Ми приземлилися в Дубаї, думаючи, що це буде коротка проміжна зупинка на шляху до Тель-Авіва. Але через новий спалах COVID і появу штаму «Дельта» Ізраїль закрив свої кордони. Те, що мало бути недовгою зупинкою, затягнулося на чотири місяці.
Ми опинилися, цілком буквально, в пустелі. Без друзів, у стані повної невизначеності.
Ми опинилися у цілком буквальній пустелі. Без друзів, у стані повної невизначеності та постійного тривожного очікування. І все-таки навіть там Бог незмінно був із нами.
Наближався Песах, і ми не мали ані найменшого уявлення, як його святкуватимемо. Але через ланцюжок знайомств місцевий рабин допоміг нам дістати мацу, і ми приєдналися до групи єврейських емігрантів, щоби провести седер у самому серці Дубая.
Це було зовсім не так, як ми собі уявляли. Але у тій незвичній для нас церемонії була святість. Сучасне трактування давньої історії людьми, саме зараз розсіяними в пустелі — як колись наші предки. Це нагадало мені, що, навіть коли ми відчуваємо себе відрізаними від усього звичного та рідного, Бог все одно поряд.
У квітні 2021 року ми нарешті дісталися Ізраїлю. Це був момент, сповнений радості. Невдовзі радість подвоїлася — Кара дізналася, що вагітна. Зародження нового життя у Святій землі здавалося здійсненням наших мрій. Але все виявилося зовсім не таким простим.
Земля порушеної обітниці
Оскільки наша заявка на алію (репатріацію євреїв до Ізраїлю) ще розглядалася, ми не могли виїхати за межі Ізраїлю. Це означало, що нам із Карою довелося пройти через вагітність та пологи без підтримки наших сімей — без матерів і близьких поряд, без когось, на кого можна спертися в той фізично й емоційно непростий період нашого життя.
Ми були вдячні Господу, але водночас виснажені. Ми сумували за тим життям, яке сподівалися знайти, і не знали, чи дозволять нам взагалі залишитися. Це був час, сповнений парадоксів — радості й страху, надії та болю. Але ми йшли вперед.
Щойно ми почали трохи облаштовуватися, прийшла важка новина: у батька Кари виявили рак на останній стадії. Так і не отримавши чіткої відповіді з приводу нашої алії і не маючи стабільного статусу в Ізраїлі, ми прийняли ризиковане рішення повернутися до Південної Африки, щоб доглядати за ним.
Але ми не знали, що там на нас чекає ще більше випробувань. Незабаром після приїзду ми дізналися, що моя мама також смертельно хвора на рак. Двоє батьків, два діагнози — і новонароджене немовля на руках. І все це живучі буквально «на валізах». На той момент у нас вже понад два роки не було власного дому. Ми переїжджали з одного орендованого житла в інше, постійно в дорозі, ніде не затримуючись надовго.
Духовно це нагадувало скитання ізраїльтян між Єгиптом і Ханааном. Земля була обіцяна — але ми ніяк не могли до неї дійти.
Духовно це нагадувало скитання ізраїльтян між Єгиптом і Ханааном. Земля була обіцяна — але ми ніяк не могли до неї дійти. Ми ставили намети в пустелі й намагалися будувати в них нормальне життя, в той час як реальність, що нас оточувала, була дуже далека від стабільності й безпеки.
І ось у розпал цього емоційного виру прийшла новина: нашу заявку на алію відхилили. Відхилили через мою месіанську віру — незважаючи на те, що як єврей я маю право на громадянство, мене визнали «християнином», а отже, неєвреєм у юридичному розумінні.
Для мене, що виріс у сім'ї двох ортодоксальних євреїв, Ізраїль раптом став землею нездійсненої обітниці. Ми були приголомшені. Після всіх жертв і надій нам сказали, що Ізраїль ніколи не стане нашим постійним домом — лише міражем у пустелі.
Ми були розгублені. Було дуже боляче. До скорботи про хворобу наших батьків додалася скорбота про втрачене майбутнє, яке, як нам здавалося, Бог для нас приготував. Ми йшли за хмарним стовпом, але знову опинилися в тій самій пустелі.
Але, як і наші предки, ми почали розуміти: пустеля — це не Боже покарання. Це процес навчання.
Пустеля сповнена й скорботи, й радості
І раптом, ніби з нізвідки, нам зателефонували й запропонували дуже гарну роботу в Торонто. Спершу це здалося малоздійсненним. Інший континент? Ще один переїзд? Ще більше невизначеності?
Проте всередині був мир. Мир, який неможливо пояснити логічно, але який глибоко вкоренився в наших серцях. Помолившись, ми сказали «так». Знову зібрали речі — тепер уже з малюком — і підготувалися до переїзду в Канаду.
За кілька днів до від’їзду Бог зробив ще одне диво. Мій батько — ортодоксальний єврей, людина глибокої віри й традицій — прийняв у своє життя Єшуа. Після тринадцяти років молитов, сліз і надії мені була дарована честь повести свого батька у молитві сповідання віри в єврейського Месію. Це було надприродне Боже забезпечення — як вода зі скелі, як манна з неба.
Але пустеля ще не закінчилася.
Невдовзі після прибуття до Канади, поки ми ще чекали на імміграційні документи, моя мама померла від раку. Потім — зовсім несподівано — захворів мій батько, у нього також виявили рак на пізній стадії, і незабаром він помер. Через кілька місяців помер і батько Кари. Троє батьків. За один рік.
То був період глибокої, нескінченної скорботи. Ми були в пустелі: далеко від родини, без постійного місця проживання, все ще у стані невизначеності. Але Бог не залишав нас. Навпаки — ми відчували Його присутність сильніше, ніж будь-коли.
Ми не були в землі, що тече молоком та медом, але в нас була щоденна манна — і ми дійшли розуміння, що цього достатньо.
Як ізраїльтяни в пустелі, ми бачили й відчували щоденне Боже забезпечення. Не лише фінансове, але й емоційне та духовне. З’являлися друзі. Відкривалися можливості. Почала формуватися спільнота. Ми не були в землі, що тече молоком та медом, але в нас була щоденна манна — і ми дійшли розуміння, що цього достатньо.
Наша історія не закінчується Землею обітованою
Зрештою ми змогли знайти свій дім і вперше за більше ніж чотири роки розпакували валізи. У маленького Леві з’явилася власна кімната. Ми знову змогли дихати на повну.
Це було не те і не так, як ми собі уявляли. Але саме це виявилося тим, що нам було потрібно. Ми жартуємо між собою, що обміняли землю, що тече молоком і медом, на землю вершків і кленового сиропу. Та й ця солодкість — подарунок. Саме сюди привів нас Бог. І, принаймні на теперішній час, це наша Земля обітована.
Цього року, готуючись до Песаху, я спіймав себе на тому, що думаю не стільки про Єгипет, скільки про пустелю. Про роки поневірянь — про голод, скорботу, розгубленість і чудеса. Про те, як Бог проявляє Свою присутність в найнесподіваніших місцях. Раніше я думав, що свобода прийшла до нашого народу за одну ніч. Тепер я знаю — вона приходить поступово, день за днем. Вона може початися зі стрімкого виходу, але проживається через щоденну довіру.
Свобода — це довіряти Богові, навіть коли шлях попереду неясний. Це триматися за надію, коли мрії руйнуються. Це ставити намети в пустелі й вірити, що Земля обітована чекає попереду.
Песах — це не лише про визволення з Єгипту. Це про те, як Бог формує народ у пустелі. І Він продовжує робити це сьогодні.
Тож де б ви не були цього Песаху — у домі своєї мрії чи все ще в пустелі — знайте: Бог із вами. Він бачить. Він забезпечує. Він іде поруч із вами в посушливі часи й накриває стіл навіть посеред пустелі.
Ми це пережили. Ми це пройшли.
І дорогою скуштували солодкість Його турботи.
