Я зрадив віру, обманув довіру — чи так принаймні мені казали. Коли я став служителем місії «Євреї за Ісуса», рабин синагоги, до якої ми з сім'єю належали, вирішив «рекошерувати» сувій Тори. Кошерування (перевірка на кошерність) сувою— копітка (і дорога!) справа, що вимагає перевірки кожної літери, кожного шва, кожної корони, щоб переконатися, що він не став пасул (некошерним). Вони вважали, що після мого звернення до «віри Ісуса» вони не могли бути впевнені, що я якимось чином не осквернив священну Тору.
Я відчував себе, м’яко кажучи, відкиненим рідною єврейською громадою. Я питав себе, чи не заборонять мені взагалі входити в синагогу. І тим більше не було й мови про те, щоб рабин колись знову запросив мене допомагати йому в читанні літургійних молитов, як це бувало раніше. І все ж я досі дбайливо зберігаю спогади, як я молився поруч із ним, натхненний словами стародавньої літургії, так само як це робили наші батьки багато років тому.
Я люблю єврейську синагогальну літургію. Можливо, за її поетичну мову? Або тому, що я люблю музику й переконаний, що єврейська духовна музика є унікальною у своєму жанрі? Це все вагомі причини. Але я також вірю, що тексти літургії здавна відігравали важливу роль у формуванні розуміння того, що означає бути євреєм, і що вони можуть, як раніше, відігравати важливу роль і сьогодні — на якому б етапі свого особистого шляху віри кожен із нас не знаходився.
Ось чотири з моїх улюблених літургійних молитов.
«Пісня моря»
Протягом кількох поколінь наші предки не знали нічого, окрім рабства. Потім Бог вивів нас із Єгипту й розділив Червоне море. Коли ізраїльтяни дісталися протилежного берега, Мойсей повів їх у пісні хвали. Ці віршовані рядки записані в сидурі1 для щоденних молитов, а також у 15-му розділі Книги Вихід. Ця пісня також відома як «Шірат Ха-Ям» і «Пісня Мойсея». Ось її перші рядки:
«Я буду співать Господеві, бо дійсно звеличився Він, коня й верхівця його кинув до моря! Моя сила та пісня Господь, і Він став на спасіння2 мені! Це мій Бог, і прославлю Його, Він Бог батька мого, і звеличу Його! Господь Муж війни, Яхве Йому ймення! (Вихід 15:1-3)
Ця пісня рясніє антропоморфізмами — упродовж усього тексту в ній згадуються права рука Бога (правиця) (вірш 6 та ін.), Його подих (вірш 8) і Його могутня рука (вірш 16). У пісні Мойсея прихована таємниця: Бог уподібнюється до людини.
Це може викликати у євреїв відчуття дискомфорту, оскільки звучить як християнська доктрина втілення. А для єврея, який вірить в Ісуса, це перегукується з нашими уявленнями про Месію. Тому для мене «Пісня моря» — це нагадування про те, що, коли Бог спокутує нас, Він робить це на дуже особистому рівні.
Молитви на Високі свята
Ямім Нораїм (Дні трепету та благоговіння) — це наша щорічна нагода попросити пробачення та примиритися з Богом. Однак іноді ми задаємося питанням: чи цього достатньо?
На Рош га-Шана та Йом Кіпур ми промовляємо «Унетанне Токеф»3 — чудовий літургійний вірш. У ньому є ось такий рядок, що леденить душу:
«Ось настав Судний день, коли небесні воїнства зберуться для суду! — адже навіть вони не безгрішні в Твоїх очах у день суду».
Ця сліха4 підтверджує нашу провину. Ми відділені від Бога. Чи означає це, що наші молитви — марна трата часу? Чи приречені ми рік за роком котити вгору камінь наших гріхів, немов якийсь єврейський Сізіф?
Однак далі «Унетанне Токеф» продовжується так:
«Бо Твоя слава відповідає Твоєму імені. Ти повільний на гнів і любиш милувати. Бо Ти не бажаєш смерті засудженого, але щоб він відвернувся від свого шляху й жив. До самого дня його смерті Ти чекаєш на нього. Якщо він навернеться, Ти одразу ж приймеш його».
Отже, так, наш найсвятіший із святих днів нагадує нам про наші власні недоліки. Але я люблю цю літургію (і не лише через мелодії, що западають в душу). Мені подобається, що, хоча слова цього дня розкривають тяжкість нашого гріха, вони також обіцяють, що Бог зніме з нас цей тягар.
Аміда
Аміда, яку іноді просто називають «Молитвою», оскільки вона є частиною кожного богослужіння в синагозі, змінює свій текст залежно від нагоди (шабат, осінні свята тощо).
Але як би не змінювалася решта молитви, ми завжди починаємо її зі слів про «зхут авот» (заслуги наших праотців):5 «Благословенний Ти, Господи, Боже наш і Боже наших батьків, Боже Авраама, Боже Ісака та Боже Якова».6
Ми просимо Бога згадати віру наших предків та їхні добрі справи. Дехто навіть каже, що ми «розраховуємо» на їхні заслуги.
Однак, судячи з усього, існують також свідчення про ранню літургію, які суперечать цій точці зору. Пайтан7 Йосє бен-Йосє у IV–V століттях до н. е. писав:
«Я покладався на отців і поглинув їхні діяння. Вони існували для мене раніше як нагадування».8
Іншими словами, запас заслуг отців, який у минулому міг би «компенсувати» провини грішника, вичерпано; буквально кажучи, він «з’їв» їх, наче жадібна дитина.
Отже, що для нас із вами може означати пам’ять про них? Сайт My Jewish Learning пропонує таке пояснення: «Повторення слів "Бог того-то" означає, що Бог Авраама не був точно тим самим Богом Ісака та Якова, що, у свою чергу, спонукає нас задуматися про сутність нашої власної особистої віри».
Отже, перші рядки «Аміди» нагадують мені про нашу спільну спадщину та нашу спільну віру. Але вони також розповідають про те, що у кожного з наших отців була своя історія, свій власний досвід пізнання Бога.
Авіну Малкейну
Вона популярна не лише завдяки Барбарі Стрейзанд — «Авіну Малкейну»9 — це відома молитва, заклик до Бога, нашого Отця і Царя.
Цю молитву зазвичай читають під час Високих свят, але її можна використовувати й в інший час. Ось кілька рядків із неї:
«Отче наш, Царю наш, ми згрішили перед Тобою.
Отче наш, Царю наш, очисти нас від наших гріхів.
Отче наш, Царю наш, поверни нас, що щиро каються, перед лице Твоє.
Отче наш, Царю наш, заради слави Твоєї спаси нас».10
Ми також знаємо, що наші літургійні молитви можна адаптувати і до інших ситуацій. В Ізраїлі охоплені скорботою люди співали «Авіну Малкейну» на похороні Херша Голдберга-Поліна — одного із заручників, якого було знайдено мертвим у тунелі в Газі, і його тіло повернуто рідним.
Ізраїльський вчений Даніель Гордіс був присутній на тому похороні й так описував побачене:
«Цей скорботний спів виник спонтанно. Ніхто ним не "керував", і було неможливо зрозуміти, хто саме починав співати ту чи іншу мелодію. Тому зізнаюся, що на мить я був приголомшений, коли тисячі людей, що зібралися, почали співати дуже відомий рядок із літургії Високих свят… "Отче наш, Царю наш: помилуй нас і почуй нас, бо ми негідні; постався до нас милосердно й прихильно та спаси нас"».11
Далі Гордіс задається питанням, чому саме цю пісню було обрано саме в той момент. Він наводить кілька можливих причин, але згодом зупиняється на такій: «У багатьох відношеннях — і їх набагато більше, ніж ми могли б перелічити, — ми відчайдушно потребуємо спасіння».12
Дилема Давида
Деякі критики можуть сказати, що, приймаючи певну позу під час молитви або читаючи заздалегідь складений літургійний текст, ми нібито намагаємося «грати роль» перед Богом чи іншими людьми, і я визнаю, що для мене це теж було спокусою. Чи ставлюся я до Бога як до джина з лампи? І чи усвідомлюю я, що ніщо з того, що я роблю, не може змусити Його виконати мою волю?
І я не перший єврей (та й не перша людина), який пробував «допомогти» Богові. Цар Давид мав бажання збудувати прекрасний храм, який би відображав високі ідеали Бога та Його справедливість у світі як втілення Його вселенського значення. Існував стародавній звичай, згідно з яким успішний цар-завойовник зводив священне місце, як своєрідну віху у своєму житті. Цар Давид передав це прохання Богу через пророка Натана (який спочатку був у захваті від ідеї храму).
Але Бог відповів:
«Йди та перекажи Моєму слузі Давидові, що говорить Господь: Хіба це ти мав би збудувати Мені храм, аби Я там перебував? Адже Я не мешкав у храмі з того часу, як вивів Я ізраїльських дітей з Єгипту, й до сьогодні, але Я мандрував, перебуваючи в наметі. Протягом усього часу, коли Я подорожував разом з усіма Ізраїлевими нащадками, хіба Я питав хоча б одного з провідників племен Ізраїлю, котрим Я доручав пасти Мій народ Ізраїль, говорячи: "Чому це ви не спорудите Мені кедрового дому?"» (2 Самуїла 7:5-7)
Дилема Давида — це й моя дилема. Але істина Давида — це й моя істина.
Бог справді перебував із ізраїльтянами, коли вони мандрували пустелею. І коли я читаю про обітниці, які ще мають здійснитися, особливу увагу привертає така: «Він поселиться з ними, і вони будуть Його народом, і сам Бог буде з ними — їхній Бог» (Об’явлення 21:3). Ці вірші з Нового Завіту є відлунням істин Старого Завіту: Божий план — перебувати серед нас — не вимагає з нашого боку жодних додаткових зусиль.
Це не означає, що нам не можна промовляти завчені молитви чи споруджувати красиві будівлі для богослужінь (уявлення про те, що все матеріальне — це зло, є елліністичним, а не юдейським чи біблійним). Йдеться лише про те, що літургія не змушує щось ставати правдою. Швидше, літургія нагадує нам про те, що завжди було правдою.
