Йоель та Адель Бен-Давід живуть у Тель-Авіві. Зараз їм обом за 30, а одружилися вони, коли їм було по 20 років і вони були послідовниками руху брацлавських хасидів. Ось їхня історія.
«Я народився в Ізраїлі і провів там перші три роки свого життя, — починає розповідь Йоель. — Мій батько працював у великій мережі готелів, тому протягом шістнадцяти років нам довелося пожити на Карибах, в Англії та в Парижі, а потім ми знову повернулися до Ізраїлю.
Моя мати — горда марокканська єврейка, батько — шотландець. Мама завжди дуже наполегливо підкреслювала наше єврейство. Вона служила в Армії оборони Ізраїлю під час Війни Судного дня. Кожного разу, коли по телевізору показували щось про Ізраїль або щось, що мало відношення до когось із євреїв, вона обов'язково повідомляла нам про це!
Ми були скоріше традиційною єврейською родиною, ніж релігійною. Щоп'ятниці ввечері ми сідали за стіл, і, оскільки тато не був євреєм, а я був старшим сином у родині, я промовляв Кідуш — благословення над чашею вина. Ми вечеряли, а потім, як і будь-яка інша сім'я, йшли до вітальні дивитися телевізор. Ортодоксальний іудей, звичайно ж, не вмикав би електрику і таки точно не дивився б телевізор у шабат!»
Сім'я Адель була зовсім іншою. Її батьки були родом із Латвії. У 1978 році вони переїхали до Берліна, де і народилася Адель.
«Живучи в Берліні, я виховувалася в традиціях російської культури. Моя мама померла, коли я була ще зовсім маленькою, тому мене виховувала бабуся, і я пам'ятаю, як запитувала її: "Я німкеня чи росіянка?" А вона відповідала: "Ти — єврейка!" Дитиною я не могла цього зрозуміти. На свята ми ходили до синагоги, але для нас це було скоріше світським заходом, ніж дотриманням релігійних традицій.
У Берліні я жила, поки мені не виповнилося дев'ятнадцять. Потім я приїхала до Ізраїлю, познайомилася в ульпані (мовній школі) з Йоелем, і через рік ми одружилися! Я захоплювалася філософією Нью Ейдж, Йоель теж не практикував іудаїзм. Але точкою дотику для нас у ці перші місяці спільного життя стали філософські міркування про Бога».
Йоель продовжує розповідь: «У юнацькі роки я ходив до вікарія школи, в якій навчався в Англії, і просив його дати мені почитати деякі книги про Бога, зокрема Коран й індуїстські твори. Що мене дійсно вражало — він не намагався відмовляти мене. Одного разу, лежачи в ліжку і читаючи Коран, я раптом подумав, що, якщо Бог існує, мені не обов'язково читати ці книги. Замість цього, Він може просто з'явитися мені.
Тоді я сказав: "Боже, якщо Ти є, покажися мені". І раптом я побачив перед собою обличчя Ісуса! Я дивився на Нього, я відчував чиюсь присутність у моїй кімнаті — і мені стало страшно. Я абсолютно чітко побачив Бога — і проігнорував це видіння. Я вирішив, що це був плід моєї уяви.
Коли я приїхав до Ізраїлю і познайомився з Адель, ми обидва активно шукали істину. Ми вирішили, що, якщо ми віримо в Бога, то буде лицемірством нічого не робити в плані нашої приналежності до іудейської релігії. На цьому шляху ми пройшли різні етапи. Спочатку стали дотримуватися шабату. Потім я почав вивчати Тору та інші Писання. Потім стали дотримуватися свят.
Поступово ми ставали більш хареді (ортодоксальними). Ми закінчили мовну школу. Ми жили разом, і поступово до нас прийшло розуміння, що жити так, не будучи одруженими, неправильно. Перед нами постав вибір: розстатися або одружитися. Ми знали, що повністю підходимо один одному, так навіщо чекати?
Ми зблизилися з брацлавськими хасидами, але я, як і раніше, молився в хабадській (любавицькій) синагозі, де почав вивчати Талмуд за наставництва місцевого рабина. Я носив велику кіпу (ярмулку) і цицит (молитовні китиці) та відростив пейот (пейси). Я став краще розуміти різницю між законами, даними в Торі, та тими, які додали рабини.
Наближався час мого призову в армію, і ми вирішили переїхати до Єрусалима. Атмосфера в ньому була більш релігійною, ніж у Тель-Авіві, тому нам здавалося, що там нам буде комфортніше.
Ми опанували ази єврейського містицизму. Є десять сефірот або еманацій Божественної енергії, що складають те, що називається деревом життя. Кожного разу, коли ми вимовляємо ім'я Бога в Сідурі, авторитетні рабини розглядають його як ім'я однієї з цих еманацій, над якою необхідно розмірковувати, зосередившись на містичній послідовності, за допомогою якої Бог створив світ.
Ми також захопилися містичною стороною хасидизму через твори засновника брацлавського руху раббі Нахмана. Він відомий багатьма мудрими висловлюваннями, одне з яких (перефразовую): "Заповіді нічого не значать без любові". Нехасиди більше зосереджені на законах, ніж на емпіричному досвіді».
Протягом півтора року Йоель і Адель намагалися жити «релігійним» життям. Але, незважаючи на всі зусилля, вони були розчаровані. «Я відчувала, що не знайшла того, що шукала, – каже Адель. — Щось було не так. Я думала, що якби мені вдалося знайти якийсь сплав Нью Ейдж з іудаїзмом, мої пошуки були б завершені.
Але все змінилося, коли ми познайомилися з Джуді. Це була літня жінка зі Сполучених Штатів, тітка одного з наших друзів. Ми запросили її в гості, і вона почала говорити про Бога так, ніби була знайома з Ним особисто! Вона запропонувала нам самостійно прочитати Біблію. Для нас це було незвично. Того вечора вона сказала на прощання: "Якщо ви хочете пізнати Бога, просто прочитайте Тору". До цього я насилу змушувала себе її читати. Я вирішила прочитати Тору. Фактично ми почали читати її наввипередки!»
Для Адель дистанціюватися від ортодоксальної громади було легко. А ось Йоелю, який в цей час проходив службу в армії, в рабинському корпусі, було складніше. Він розповідає: «Коли я закінчив читати Мойсеєве П'ятикнижжя, я почав розуміти, що мене не влаштовує щоденне служіння, яке я повинен був відвідувати в синагозі разом з усіма іншими солдатами. Вони ставилися до нього, як до необхідної формальності, й намагалися промовити молитви якомога швидше. Я не міг промовляти їх так швидко і при цьому вдумуватися в їхній зміст. Тому я сказав своїм товаришам по службі, що буду чекати, поки вони закінчать молитися, а потім буду приходити до синагоги і молитися на самоті».
«Тим часом, — продовжує Адель, — Джуді стала для нас як член сім'ї. Але я вечорами найчастіше працювала, а Йоель працював вдень і вечорами був вільний. Тому він проводив багато годин, обговорюючи Біблію з Джуді, а у мене не було такої можливості!»
«Я почав читати книгу Ісаї, — згадує Йоель, — і дійшовши до 53-го розділу, я нічого в ньому не зрозумів, тому пішов відвідати Джуді. Тоді ми цього не знали, але на той час вона вже дев'ять місяців молилася про можливість поговорити з нами про Ісуса. Тому, коли я постукав до неї в двері та попросив її пояснити мені 53-й розділ Ісаї, вона приготувала мені чашку чаю, посадила й почала розповідати про Ісуса.
Моєю першою реакцією була думка, що мене обдурили. Чому вона не розповіла мені про Ісуса раніше? Але в міру того, як вона говорила, я почав відчувати щось — зараз я розумію, що це була присутність Божа. Я вже помічав її раніше, коли молився на самоті в синагозі. Джуді продовжувала говорити, і поступово відчуття Божої присутності посилювалося.
І я сказав у своєму розумі: "Знаєш що, Боже? Якщо все це правда, я піду за своїм серцем — я повірю". І в цей момент я знову побачив те саме видіння, що й три роки тому, сидячи на ліжку в Англії з Кораном у руках. Я побачив обличчя Ісуса. І тоді я зрозумів і сказав Джуді, що готовий повірити. Вона дала мені крихітний примірник Нового Завіту, і я прийшов із ним додому, де знайшов Адель, яка сиділа на ліжку й все ще читала П'ятикнижжя Мойсея!
"Сталося щось жахливе! — оголосив я. — Ісус є справжнім Месією!"»
«Я завжди думала, що це не може бути правдою, — зізнається Адель. — Прийшов якийсь хлопець, за ним пішли люди — і це стало новою релігією. Як це могло бути правдою? Називайте мене гордою, але я шукала у висотах і глибинах — не може бути, щоб це було воно! Я просто не хотіла, щоб це було воно. І в той же час я знала, що Йоель ніколи б не змінив свій світогляд, якби не повірив по-справжньому.
Тому я вирішила прочитати Новий Завіт, який Джуді дала Йоелю, і була вражена. Я відкрила Євангеліє від Матвія, і, коли я його дочитала, в мене на очах були сльози. Це було зовсім не те, що я очікувала прочитати. Я не знайшла в ньому нічого, з чим не могла б погодитися. Я дуже засмутилася і все запитувала себе: "Як могло статися, що я не прочитала цього раніше?" Зрештою, я ж виросла в Німеччині, де легко можна було прочитати Новий Завіт, на відміну від Ізраїлю, де релігійним євреям забороняють його читати. Я зрозуміла, що я грішниця і потребую прощення. Таким чином я теж повірила, що Ісус є істинним Месією».
Історія Йоеля та Адель — це історія глибокого пошуку Бога; пошуку, який, власне, і звів їх разом, і який не припинявся доти, доки вони не знайшли те, що шукали.
