24 лютого 2026 року виповнилося чотири роки з початку відкритого вторгнення російських військ в Україну, що започаткувало війну, яка принесла величезну кількість смертей, руйнувань та страждань. За деякими оцінками, загальна кількість загиблих українців і росіян становить майже пів мільйона осіб, а кількість поранених з обох сторін наближається до двох мільйонів.1
Весь цей час наші українські співробітники, їхні сім'ї та ті, кому вони служать, змушені жити в майже нестерпних умовах — як психологічних, щодня бачачи жахи цієї довгої війни, так і побутових. Більшість українців провели надзвичайно холодну зиму цього року в режимі жорстких відключень електрики, води та тепла, які подавалися до будинків лише по 3-4 години на добу. Люди, що живуть у центрі Європи, змушені були буквально виживати в умовах, які більшість сучасного цивілізованого світу боїться собі навіть уявляти.
Ось чому я вражений тим, як, за благодаттю Божою, команди «Євреїв за Ісуса» — і українська, і російська — продовжують звіщати благу вість, причому з вражаючими результатами. Тільки за останні два місяці близько півтора десятка євреїв в Україні та Росії прийняли у свої серця Месію Ісуса.
Люди розуміють, що їхня єдина надія зараз — відкрити свої серця Господу.
Анатолій Емма керує нашою роботою в Києві, а Ілля Хаймович — у Москві. В 1990-х роках Толік, Ілля і я разом брали участь у місіонерських кампаніях у Москві. В ті дні ми поверталися після вуличних євангелізацій, дякуючи Богові за те, що Він захищав нас від агресивно налаштованих співробітників поліції та антисемітів. Але найголовніше — ми разом раділи за євреїв і неєвреїв, які каялися під час цих зустрічей і приймали Господа. Радянський Союз несподівано та з тріском розвалився, і люди раптом усвідомили, що їхня єдина надія — звести очі «до гір» (Псалом 121:1) і відкрити свої серця Господу. Це були дивовижні часи надзвичайно плідного служіння та глибокого спілкування.
Сьогодні стрічки новин і соціальні мережі транслюють Анатолію та Іллі, що вони вороги. Але вони знають, що вони брати та співробітники, бо розуміють, що є найвищим пріоритетом: Єшуа, Його тіло та заклик проголошувати благу вість.
Будучи капеланом «Євреїв за Ісуса» для наших співробітників у Східній Європі, я на власні очі бачив, як часом ця війна ставила під загрозу єдність нашої команди. Служити в одній місії по різні боки політичних барикад дуже важко, оскільки особисті прихильності та любов до своїх країн створюють напругу, яка може негативно впливати на нашу спільну роботу. Ситуація, в якій опинилися наші українські та російські співробітники, нагадує мені політичну обстановку, у якій Павло писав віруючим у Філіппах.
Павло перебував у Римі під цілодобовим домашнім арештом, тоді як брати і сестри у Філіппах відчували все більшу і більшу ворожість з боку римської влади. Але ви пам'ятаєте, як Павло закінчує своє Послання до Филип'ян? «Вітають вас усі святі, а особливо із кесаревого дому» (Филип'ян 4:22). Чи могло бути так, що Павло особливо виділив спасіння цих римських вельмож, щоб нагадати филип'янам — і нам — про те, що має стояти у нас на першому місці та якій справі ми маємо бути вірними?
У такі часи, коли стикаються між собою земні сили, ми повинні пам'ятати, що Царство Боже не залежить від політичних вітрів або державних кордонів. Анатолій та Ілля колись служили пліч-о-пліч на вулицях Москви, а тепер вони стоять по різні боки величезного геополітичного розлому. Проте вони залишаються єдиними у своїй відданості єдиному вічному пріоритету: служінню Єшуа та Його місії. Нехай їхній приклад надихне нас усіх зберігати єдність у тому, що є нашим найвищим пріоритетом.
